Українське театральне мистецтво ХХ століття
Віртуальний музей
У театральному мистецтві ведуча роль належить драматургії. Драматургія озброює театр ідейним змістом майбутньої вистави, а також важливим засобом театральної виразності - художнім словом. І тим самим набуває ведучого значення в театральному мистецтві.
Драматургія впливає на театр, а театр впливає на драматургію. Завдання театру – разом із драматургом відтворити на сцені дійсне життя. Глядач - творчий компонент театру. До важливих особливостей театрального мистецтва належить той факт, що його витвір - вистава - остаточно формується під прямим і безпосереднім впливом глядача. Знаходячись у театрі, глядач не тільки сприймає витвір театрального мистецтва, а й у певній мірі приймає участь у його створенні.
Драматичний театр це перш за все літературний театр. Драматургічною основою вистави є п’єса, тобто літературний матеріал, який пропонує театру драматург. На основі цього матеріалу створюється вистава. І хоч глядач бачить на сцені не реальне життя, а його художнє відображення все таки драматичний театр самий близький і зрозумілий людині, бо специфічним засобом виразності його є слово.
Витоками драматичного театру були ритуальні обряди, пов’язані з тією чи іншою формою господарювання первісної людини. В цих обрядах наші далекі пращури живе слово й діалог поєднували зі співом, танцем, пантомімою. Саме в драматичних виставах почали з’являтися перші елементи акторського мистецтва перевтілення.
Шановні відвідувачі, запрошуємо Вас познайомитися з розвитком українського драматичного театру та провідними акторами і режисерами ХХ століття!
У ХХ столітті національний театр досяг значного розвитку. Перші спроби підготовки професійних акторів пов’язані з діяльністю драматичної школи, заснованої 1904 року при музичній школі М. Лисенка, де викладалася теорія і практика сценічного мистецтва.
Музично-драматична школа Миколи Лисенка — приватна школа, відкрита у 1904 році в Києві завдяки коштам, зібраним громадою з нагоди ювілею композитора. У 1913 названа школою імені М. Лисенка. У 1918 році на базі школи був утворений Державний музично-драматичний інститут імені М. В. Лисенка.
Це була перша українська музично-драматична школа на території тодішньої Російської імперії, де викладання велось українською мовою, викладачі-українці, портрети видатних українських діячів на стінах школи.
Відомі викладачі
Гаєвський Григорій Парфенович (1872-1933) - сценічне мистецтво.
Лепковський Євген Аркадійович(1866 —1939) - сценічна майстерність.
Матковський Григорій Гнатович(1851 - 1941) - театральна культура.
Перетц Володимир Миколайович (1870 - 1935) - історія драми
Старицька Марія Михайлівна (1865-1930) - сценічна майстерність і декламація.
Стешенко Іван Матвійович (1877-1918) - історія драми.
Перший стаціонарний український театр
Поява у Києві стаціонарного українського театру – подія значна на той час не тільки для міста, але й для культурного життя всієї України. Його організатором, директором і режисером був Микола Карпович Садовський (псевдонім) – один із славетних діячів української сцени, середній із артистичної родини Тобілевичів. Працювати цей театр почав 15 вересня 1906 року в Полтаві, а навесні 1907 року переїхав до Києва, у приміщення Троїцького народного дому для постійної праці.
М. Садовський розвивав кращі здобутки театру корифеїв у поєднанні з європейськими традиціями. Порівняно з іншими театрами Києва стаціонарний український театр встановив найдешевші ціни на квитки, організовував виїзні вистави у селах і швидко зажив слави театру «для мужиків і плебсу».
У складі трупи були: М. Заньковецька, Л. Ліницька, Г. Борисоглібська, О. Полянська, О. Петляш, С. Тобілевич, Ю. Милович О. Певний, Т. Івлєв, С. Бутовський, Г. Маринич, І. Мар'яненко, М. Петлішенко, Д. Мироненко.
Основний репертуар — українська класика, яку Садовський час від часу поповнював новими п'єсами.
З 1912 у театрі проходили хореографічні вечори, а до побутових п'єс упровадили оригінальні зразки народних танців. Ставлячи п'єси нової української драматургії, а також перекладну класику Заходу, завершився останній період неподільного панування етнографічно-побутового репертуару в історії українського театру.
Колектив проіснував до 1920 року.
1918 рік – початок нового періоду в історії розвитку театру
Новий період в історії театру розпочався в 1918 році, коли у Києві утворилися
Державний драматичний театр, Державний народний театр М. Саксаганського, «Молодий театр» Леся Курбаса.
Утворення у Києві цих театрів — стало своєрідним завершенням
трьохсотлітнього існування українського театру. З їх появою в Україні намітилися дві основні тенденції розвитку театрального мистецтва — театру реального і мистецтва театральності.
1 вересня 1918 року виставою «Наталка Полтавка» І. Котляревського за участю
П. Саксаганського розпочав свою діяльність «Державний народний театр» на чолі з П. Саксаганським.
Колектив видатних українських митців, очолюваний П. Саксаганським, які все
своє життя віддали служінню рідному мистецтву, лишився вірним кращим реалістичним традиціям української сцени. Репертуар театру становили переважно п’єси української класики.
У цей же період виник і «Державний драматичний театр». 25 серпня 1918 року
гетьманський уряд затвердив законопроект про заснування у Києві Державного драматичного театру, а восени київські глядачі у будівлі на вул. Мерінгівській побачили драму-феєрію Лесі Українки «Лісова пісня», відтоді ця вистава стала візитівкою театру.
Своєрідне місце в театральному житті Києва посідав «Молодий театр», що виник
восени 1916 року як Товариство молодих українських артистів на чолі з Л. Курбасом. Свій перший сезон «Молодий театр» відкрив у листопаді 1918 року трагедією Софокла «Цар Едіп».
Цей театр давав майбутньому акторові певну сценічну науку, допомагав
оволодіти мистецтвом руху, жесту, міміки, слова, знайомив з явищами театру, його драматургією і практикою сцени.
Театр "Березіль"
У 1922 році Лесь Курбас створив мистецьке об’єднання «Березіль». За перші ж роки свого існування «Березіль» став
провідним театром України. Назва театру походить від назви першого весняного місяця – березня (дата народження театру - 31 березня 1922 рік). Перша вистава називалася «Жовтень» і була створена за текстом творчого постановчого колективу.
Працював як державний театр з 1922 до 1926 рр. у Києві, а з 1926 до 1933 рр. – у Харкові. Період життя та становлення
театру у Києві вважають його «політичним» періодом, а харківський період – філософським.
Художнє керівництво «Березолю» проголосило боротьбу проти теорії «мистецтва для мистецтва», розважальності.
Курбас робить наголос на використанні простих декорацій, ерудиції акторів та поміркованій мізансцені, до якої долучає фотографію, кіно та музику. У харківському «Березолі» засяяла яскрава тріада митців – Л. Курбас, художник В.Меллер, драматург М. Куліш. Тут були поставлені п’єси М. Куліша «Народний Малахій» та «Мина Мазайло», які стали причиною для всеукраїнської літературної дискусії. Курбасівський театр був звинувачений у недоступності масам, а сам режисер у антидемократичній позиції, буржуазному націоналізмі та контрреволюційності.
У 1933 році, після арешту Леся Курбаса, театр було закрито. Величезна генерація талановитих акторів та режисерів була
вихована театром «Березіль»: М. Крушельницький, Й. Гірняк, Н. Ужвій, А. Бучма, І. Мар'яненко, В. Чистякова, І. Стешенко, Н. Титаренко, С. Шагайда, Л. Гаккебуш, В. Василько, O. Сердюк.
Київський драматичний театр
Історія Національного академічного театру ім. І. Франка розпочалася у Вінниці в 1920
році. Невелика група, яку очолював український актор Гнат Юра, працювала з небаченим ентузіазмом. Відкриття театру відбулося виставою «Гріх» Володимира Винниченка, а протягом сезону театр здійснив 23 прем'єри. Театральні критики називали його «Театром нового століття». Тоді в трупу входило багато молодих акторів, що стали через деякий час легендою українського театру.
1923 року театр був запрошений до тодішньої столиці Української СРР — Харкова.
В 1926 році, згідно з наказом влади, театр переїхав зі столичного Харкова до Києва. Але
актори й керівник театру не особливо сумували із цього приводу, а з ентузіазмом прийнялися вивчати смаки київської публіки.
В 30-ті роки ХХ століття драматичний театр ім. Івана Франка переживав справжній
підйом. У репертуарі театру з'явилися спектаклі: "Дон Карлос" Шиллера, "Борис Годунов" Пушкіна. Не були залишені без уваги й п'єси українських драматургів.
Під час Великої Вітчизняної війни театр ім. Івана Франко не припинив свою роботу.
Театральна трупа була евакуйована й давала вистави в Семипалатинську й Ташкенті. Дві фронтові бригади, складені з акторів театру, давали вистави перед бійцями на передовий.
У 1978–2001 роках театр очолював Сергій Данченко. У цей час в акторському складі
працюють Богдан Ступка, Богдан Бенюк, Анатолій Хостікоєв, Наталя Сумська, Лариса Кадирова, Лесь Задніпровський, Олексій Богданович, Ірина Дорошенко Василь Мазур, Лесь Сердюк та багато інших.
Українські театри у роки Другої світової війни
та часів «відлиги» (40-60 роки ХХ століття)
У довоєнні роки з репертуару театрів поступово зникають п’єси світової класики, а твори драматургії підпорядковуються
методу соціалістичного реалізму.
У роки Другої світової війни на боротьбу проти ворога театральні колективи мобілізували всі свої сили.
За роки війни було створено десятки фронтових театральних колективів, ансамблів, артистичних бригад. Київський
театр опери та балету імені Т. Шевченка послав на фронт 22 бригади, які дали 920 концертів, Київський драматичний театр імені Івана Франка здійснив на фронті 206 вистав і концертів, Запорізький театр імені М. Заньковецької створив 3 фронтові бригади, які показали 214 вистав і концертів. Харківський драматичний театр ім. Т. Шевченка давав вистави у Фергані, Харківський оперний театр ім. М. Лисенка — в Читі.
Під час війни 68 українських артистів були нагороджені орденами й медалями.
Після війни театральне життя пожвавилося. На початку 50-х років в Україні діяли близько 70 професійних театрів,
більшість із них ставили вистави українською мовою.
Часи відлиги (50-ті – 60-ті роки) є періодом розквіту українського театру. Окрім повернення на сцену української і
світової класики, в репертуарі з’являються нові сучасні постановки. В Україні та поза її межами набувають популярності актори Б. Ступка, А, Роговцева, Ю. Мажуга, З. Дегтярьова, Г. Сумська.
Театральне мистецтво кінця ХХ століття
Розвиток українського театру другої половини та кінця ХХ століття пов’язаний з
новаторською діяльністю таких режисерів як С. Данченко, Р. Віктюк, В. Петров та інші.
1980—1990-і pоки позначені пошуками, організаційними змінами у театральному
мистецтві. Було створено нові театри-студії, експериментальні спектаклі. Провідні режисери шукали нову знакову театральну мову. Український театр увійшов в епоху постмодернізму.
Своєрідним майданчиком для експериментів серед молодих митців у 1990-і pоки
стали театр «Березіль» у Харкові (назву «Березіль» має мала сцена Харківського академічного українського драматичного театру імені Т. Г. Шевченка)і театр в Коломиї, створений за ініціативою Д. Чеборака.
На сценах з’явився новий репертуар — раніше заборонена драматургія абсурду,
спектаклі-колажі за культовою прозою (Дж. Джойс, Ф. Кафка, П. Зюскінд).
Одним із найвідоміших популярних експериментальних авангардних театрів був
Львівський театр ім. Л. Курбаса під керівництвом В. Кучинського. На початку 90-х pоків в Україні з’явилась когорта молодих режисерів, які творили альтернативне мистецтво не в студіях, а в системі державних театрів: на малій сцені Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка поставив свою першу виставу А. Жолдак; Державний угорський театр у Береговому очолив А. Вінянський. У Київському Державному театрі драми й комедії під керівництвом Е. Митницького виросла плеяда режисерів-експериментаторів - Д. Богомазов, Ю. Одинокий, Д. Лазорко.
Український театр початку третього тисячоліття демонструє вірність одвічно
значущій класиці вітчизняної драматургії, хоча також активно звертається до творів світових класиків.
Завдання
З'ясуйте, чому Лесь Курбас і його однодумці позначили театр «Березіль» як «мистецьке об'єднання». Поясніть смисл назви театру «Березіль», яку режисер взяв з поезії норвезького письменника Б. Б'єрнсона: «Я вибираю березіль. Він ламає все старе...»
Я вибираю березіль –
Він ламає все старе,
Пробива новому місце,
Він зчиняє силу шуму,
Він стремить.
Я обираю березіль,
Тому, що він буря,
Тому, що він сміх,
Тому, що в ньому сила,
Тому, що він переворот,
з якого літо родиться.
Завдання
Спробуйте створити у формі малюнка, колажу, комп'ютерної графіки або в іншій техніці театральну завісу
талановитого художника І. Бурячка за її описом від видатного українського режисера Василя Василька. Завіса була оформлена до відкриття першого українського стаціонарного професійного театру в Києві (оригінальна не збереглася до нашого часу).
«... На новій завісі був намальований український краєвид. Вдалині — аж до обрію — зоране поле, праворуч — з-за пагорбів сходить сонце. На першому плані ліворуч — кілька молодих берізок, серед них дівчина-українка; стоячи у профіль до глядачів і приклавши козирком руку до очей, вона дивиться як сходить сонце. Цей художній образ — символ відродження України. Пейзаж облямовував рушник з орнаментом XVIII ст., низ завіси прикрашав старовинний рослинний орнамент...»
Для допитливих
Перегляньте виставу Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка за п’єсою І. Карпенка - Карого «Сто тисяч»
(відеозапис 1996 року).
Поділіться своїми враженнями від спектаклю у соціальних мережах.
